У центрі Києва на пагорбі в Жовтневому палаці протягом листопада-грудня 1992 року проходила євангельська капманія Джеймса Гіллі. Після того, як залізна завіса комуністично-атеїстичної ідеології була розірвана, бажаючих почути Божі істини було стільки, що простора зала палацу не могла вмістити усіх одразу. Організатори розв’язали цю проблему, запрошуючи киян на різний час: 16.00 та 19.00.

Під кінець програми сотні людей відгукнулися на пропозицію євангеліста заключити завіт з Богом за біблійним зразком. 5 та 12 грудня в міському басейні «Дельфін» у Голосіївському районі відбулося хрещення. 467 мешканців міста дали обітницю своєму Творцю бути Йому вірним. Пастором новоутвореної громади був призначений Юрій Кузьменко. Він згадує: «Тієї осені я поїхав на сесію до Заокської духовної академії з відчуттям, що коли повернуся, уже не буду пастором на Ямській. Так і сталося. Коли приїхав із Росії, мене запросив до себе в кабінет Микола Жукалюк, тодішній керівник Церкви на Україні, і відрекомендував мене Гіллі: «Це пастор майбутньої громади». Перші суботи ми проводили в малому залі все того ж Жовтневого палацу. Згодом перейшли у великий зал БК Авіазаводу. Я завжди з теплотою пригадую той час, коли ми разом з братами і сестрами служили нашому Спасителю».

У громаді Юрій Кузьменко служив недовгий час (1992 – 1994) – через півтора роки його вибрали президентом Центральної конференції. Та він встиг додати до громади ще 128 чоловік і дав стрімкий старт духовному життю кожного: “Нехай християни працюють так ревно заради отримання вінця життя, як поглинена земними турботами людина добивається життєвих переваг, і тоді Церква Божа буде поза сумнівом рухатися вперед з великою силою” (Елен Уайт). Після нього громада деякий період залишалася без пастора. Його роль виконував біблійний працівник Володимир Гуменюк (1994 – 1995), музика й духовні гімни якого до сих пір є окрасою будь-якого богослужіння. Громада переїжджає до БК «Горьковець» у Святошинському районі.

У 1995 році до громади прибуває Аурел Скрипкар з дружиною Світланою (1995 – 1997). Вони запам’яталися вмінням вислухати і бажанням допомогти тим, хто того потребує. Та скоро і їх переводять на інше служіння в конференції.

Згодом пасторську естафету прийняв Павло Реус (1997 – 1998). Вчитель словесності за освітою і ревносний служитель за покликанням. Громада, не маючи свого приміщення, за чотири роки поміняла чотири зали. Цього разу це актовий зал педагогічного університету ім. Драгоманова. Павло Тимофійович доклав багато зусиль, щоб втілити мрію про власний молитовний будинок, але і його перевели в інше місто. Загалом за двадцять років у громаді змінилося 11 пасторів. Може видатися, що це забагато, та насправді це благословіння, бо кожний із служителів відшліфовував діамант віри з наступної грані.

За територіальною ознакою громаду об’єднують з іншою під керівництвом Віктора Козяревського (1999 – 2000). Вона проводить богослужіння вже в іншому місці – малому залі БК «Бінго».

У 2000 – 2003 роках, незважаючи на панічне очікування чергового кінця світу через незнання застереження з Матфія 24:36: «А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, лише Сам Отець», Анатолій Бутурлін звершував у громаді служіння районного пастора. Тоді за браком пасторів громади розподілялися між ними за розташуванням у районах міста. Той час ознаменований плідною роботою домашніх церков. Громада знову змінює місце поклоніння і переходить до актового залу науково-дослідного інституту метеорології.

Життя продовжується. Громаді 11 років – досить часу, щоб ствердитися у своєму виборі та переконатися в його правильності. Крім того, постійно супроводжує бажання поділитися доброю звісткою з рідними та друзями. До громади прибуває Едуард Кампен (2003 – 2005). І в час його опікування громадою молодь власними силами проводить низку євангельських зустрічей для чоловіків та дружин, друзів; підтримує невеличкі громади київської конференції церкви святковими богослужіннями (Боярка, Бровари, Вишгород, Немішаєво). Знову нове місце поклоніння – цього разу кінотеатр «Екран». Не досить затишне приміщення, але його господарі виявилися найгостиннішими – і от уже незмінно дев’ять років кожної суботи двері кінотеатру відкриті для народу Божого.

У домашніх архівах деяких братів і сестер збереглися примірники «Адвентистського вісника» 1992 року, в одному з яких надрукована стаття Павла Крушельницького (2005 – 2007) про тодішню масштабну євангельську програму і новоутворену громаду. Господь розпорядився так, щоб з плином часу він став її пастором. Павло Петрович уже спочив у Господі, але впевнені, що матимемо з ним урочисту зустріч на оновленій землі.

Анатолій Антонюк звершував служіння з 2007 року до серпня 2009 року. Цей час запам’ятався євангельською програмою Олександра Антонюка «Дивовижні факти» та вечерями любові в нижньому залі Лівобережного духовного центра.

Рівно три роки – чи не найдовший час – із серпня 2009 року до серпня 2012 року громадою опікувався Геннадій Осипчук. Дві місцеві євангельські кампанії «Мій дім – моя фортеця» (весна 2011 року) та «Вижити за будь-якої ціни» (весна 2012 року); різдвяні концерти в київській спеціальній школі-інтернаті № 15 для дітей з наслідками поліомієліту та церебральними паралічами, що стали доброю традицією і сподіваємося матимуть продовження в наступних роках; служіння в Новобіличанському психоневрологічному диспансері для чоловіків; зустрічі з військовослужбовими строкової служби, – ось далеко не повний перелік соціальної роботи, звершуваної громадою на її місіонерській території. Як казав один капітан під час Другої світової війни: «Де стоїш ти – там і поле твоє Куликове».

Зараз у громаду призначений Володимир Куцій, сивочолий гостинний чоловік. Разом з братами і сестрами він буде продовжувати історію четвертої київської громади в Святошинському районі.

8 грудня 2012 року

Оксана ЛІВШУН